24°

Блоги: Чому ми гвалтуємо дітей?

Даний матеріал рекомендується сприймати без ототожнення із закликом до певних дій, зокрема до насильства. Деякі думки, викладені в ньому, можуть бути неправильно інтерпретовані, тому їх варто сприймати критично. В окремих уривках містяться суб’єктивні думки, відповідальність за які несуть виключно автори матеріалу.

На шпальтах газет та новинних сайтів щодня з’являються десятки, сотні, тисячі повідомлень про побиття, розбещення, зґвалтування, вбивства дітей та знущання над ними. Ми до цього настільки звикли, що і самі непомітно для себе стали вбивцями та ґвалтівниками. Саме ми щодня цілком свідомо виправдовуємо тих, хто ставиться до наших дітей як до секс-іграшок, ляльок для биття, домашніх тваринок та витратних матеріалів. Знову і знову.

Чому ми ґвалтуємо дітей?
Фото – ілюстративне

Мабуть неприємно читати такі речі про себе. Особливо, коли ми розуміємо, що нам насправді подобається такий стан речей. Особливо, коли усвідомлюємо, що це все – правда.

У цьому важкому матеріалі (як за об’ємом, так і за тематикою) ми згадаємо три історії про насильство над дітьми, яке ми так легко толеруємо. І, так, це не помилка: слово “толерувати” має і такий відтінок.

Три історії про насильство над дітьми

Упродовж останніх місяців у місцевих ЗМІ з’являлося багато історій про насильство над неповнолітніми. Ми обрали ті, які стосуються Рівненщини.

  1. Виховні методи вчителя-афганця на уроках допризовної підготовки юнаків у Квасилівському ліцеї – присідання з муляжем артилерійського снаряду, зняте на відео учнями.
  2. Застосування фізичної сили стоматологинею під час прийому малолітніх пацієнтів в одній з приватних клінік Рівного – серія знущань, зафіксована на кількох відео роботодавцем.
  3. Побиття в Острозі водієм буса чотирикласника ногами за те, що кидав у його авто сніжки – на основі заяви батька одного з двох хлопців у соціальних мережах.

Що в усіх трьох випадках спільного, крім того, що вони сталися на Рівненщині, і чим вони відрізняються? Відповіді можуть здивувати.

Про спільне в знущаннях над дітьми

В усіх згаданих випадках новини про насильство над неповнолітніми викликали певний суспільний резонанс – якісь більше, якісь менше. До майже одноголосного засудження поведінки дорослого щодо дітей дійшло лише у випадку зі стоматологинею. В інших випадках різного роду небайдужі особи та експерти (в тому числі і батьки, і аноніми, і не лише в соціальних мережах) доволі часто піднімали моральне, якщо не сказати моралізаторське, питання щодо поведінки та виховання самих дітей. Мовляв, самі винні.

Спільна риса у всіх випадках і в тому, що йдеться саме про дорослих, які застосовували до дітей насильство, як фізичне, так і моральне. До чужих – не власних дітей. При чому у двох випадках – вчителя та стоматологині – професія дорослих передбачає безпосередній контакт із малолітніми. Більше того, у випадку вчителя-афганця та стоматологині дітей можна чи навіть потрібно розглядати як безпосередніх клієнтів двох кваліфікованих спеціалістів, психічно здорових дорослих людей.

І найголовніша спільна риса: щодо поведінки дорослих, які піднімали руку на дітей, попри всі відомі та невідомі факти, в кожному випадку знайшлися виправдання і навіть слова підтримки.

А ще, до слова, в кожній із цих ситуацій страждали слабші, тобто саме діти. Знову і знову.

Що відрізняє три випадки знущання над дітьми?

 – Нікого принижувати не хотів: виховував підлітків, як в армії, бо сам пройшов Афганістан, – Олександр Нагорняк.

Найдавніше з трьох згаданих стався випадок у Квасилівському ліцеї на уроках допризовної підготовки юнаків. Справедливо зауважити, що ми дізналися про цю історію раніше, але як і друга історія, вона тривала значно довше, ніж один день чи тиждень.

Чому ми ґвалтуємо дітей?
Вчитель Квасилівського ліцею змушував учнів присідати з муляжем артилерійського снаряда

Зараз згаданий предмет називається “Захист України”, але в його суті – підготовка хлопчика школяра до армійського майбутнього, хоча аж ніяк не до кривавої війни з усіма її жорстокими принадами. Педагог, який пройшов Афганську кампанію (вкрай неуспішну, ба, навіть безглузду, з огляду на кількість зарізаних у казармах військових та спалених заживо у власних аулах афганців) використовував методи виховання, до яких звик в армії. В тій самій – радянській. Олександр Нагорняк, власне, сам і озвучив таку думку щодо власного педагогічного підходу.

За словами 55-річного вчителя, він мав певну домовленість (читай – суспільний договір) з учнями: вони могли обрати в якості покарання за спізнення чи інші провини або “двійку”, або присідання з муляжем снаряда в руках. І діти, ймовірно, обирали друге частіше. Бо, як підказує логіка, страх отримати погану оцінку і наразитися на серйозну розмову з батьками (в будь-якому розумінні слів “серйозна розмова”, в тому числі “покарання паском” чи “побиття головою об двері”) – був більшим, ніж небажання відбути неформальне “казарменне” покарання або ризик надірватися муляжем снаряду.

Чоловік, судячи з розвитку подій, після інциденту не вибачався за свої методи, пов’язані, скоріше, не з викладанням предмету, а з травматичним вйськовим минулим. Просто написав заяву на звільнення після скандалу. Та чи зміг би він після подібних звинувачень просто звільнитися в запас у якій-небудь більш-менш прогресивній, ніж радянська, армії світу без трибуналу – питання риторичне.

Справедливо буде зазначити, що подібні методи виховання схвалює велика кількість батьків. В тому числі і тих дітей, яким довелося присідати на уроках “Захисту України”. В тому числі безвідносно щодо війни на Донбасі чи інших подібних виправдань. Просто, на думку окремих батьків, “хлопці мають рости чоловіками”, навіть якщо з ними для цього слід поводитися як з військовополоненими. А коли виростуть, то, схоже, вони мають своїх дітей виховати так само – щоб не забували про будні радянської армії та різноманіття способів приниження молодших за званням, віком та просто слабших.

Про лікарську таємницю як надбання громадськості

– Це взагалі питання медичного характеру, і розголошувати якусь лікарську таємницю я не маю права, – Інна Кравчук.

Лікарська таємниця про побиття, катування, залякування, удушення, навіть ампутацію зайвих зубів дітей в кабінеті рівненської стоматологині довго не спливала на широкий загал. Більше того, деякі батьки маленьких пацієнтів зовсім молодої дівчини Інни Кравчук також вперше почули про насильство (якщо не сказати звірство) щодо їхніх чад. І велика кількість батьків, поки публіка ще не отримала змоги оцінити красу та естетику подекуди жахаючих кадрів, доволі щиро підтримували жінку. Звісно, словам дітей, які кажуть, що їх катували і залякували, не завжди можна вірити, навіть якщо вони впираються перед кабінетом стоматолога ногами в підлогу, зі сльозами на обличчі та істерикою в голосі. Всі ми це проходили – всі  знаємо про незабутні відчуття насолоди, які дарували нам у дитинстві наші улюблені провідники до світу БДСМ у білих халатах.

Чому ми ґвалтуємо дітей?
Скріншот – відеокадри побоїв маленьких рівнян у стоматологічному кабінеті Інни Кравчук

Як сталося, що жінка неодноразово, з відома та у присутності інших дорослих знову і знову (ймовірно, роками) застосовувала щодо чужих дітей фізичну силу? Чому про це доволі довго мовчали або не надто гучно, ледь чутно, заявляли батьки, колеги, колишні роботодавці? Ці питання адресовані навіть не стільки до самої Інни. Вона не винна, що обрала найбільш невдячну вікову категорію пацієнтів. Що дивно, адже навіть відповідної ліцензії, якщо вірити повідомленням компетентних органів, у дівчини не було.

З’ясовуючи обставини походження синців у дітей батьки звернулися до юристів, ті – до колишнього роботодавця та поліції. Згодом в мережі з’явилися уривки відео, на яких жінка душить, б’є головою, залякує та іншими методами дає дітям зрозуміти, в якому світі вони живуть. А далі – резонанс, публікації у національних ЗМІ, позов до суду і тому подібне. Цю історію уже обговорили з усіх сторін та позицій, навіть знайшли інших винуватців – самих батьків, роботодавців, правоохоронців і кого завгодно.

Звісно, жінку публічно осудили. Звісно, запобіжних заходів у вигляді особистого зобов’язання та кількох гривень штрафу замало, щоб задовольнити таку раптову “жагу справедливості” багатьох батьків (і не тільки батьків), які навіть готові лінчувати жінку, в тому числі методами, які вона сама так вміло напрацювала на робочому місці. До слова, вона – лише одна з небагатьох, про насильницьке поводження яких з пацієнтами стало відомо широкому загалу.

Існують окремі думки та навіть слушні коментарі, в тому числі авторитетних лікарів, щодо відірваності відзнятих відеофрагментів від загального контексту і специфіки роботи лікаря. Та чи можна було знайти інші методи, аби надати дітям якісні послуги, – питання риторичне. Варто визнати, що діти часто вередливі та бояться лікарів. Особливо, якщо поруч немає батька чи матері, які іноді можуть допомогти втихомирити свого малюка. Методи у стоматологів теж бувають різні. Ймовірно, досвідчений спеціаліст не завжди обійдеться без застосування сили навіть тоді, коли в кріслі знаходиться дорослий і слухняний (у всіх відношеннях) пацієнт. Зрозуміло, що такі аргументи отримали в результаті шквал критики, хейт та цькування.

Та чи хтось задумався, скільки дорослих до цього скандалу так само в єдиному пориві замовчували або й свідомо приховували факти насильства над дітьми? Не варто й говорити, що це питання також риторичне, зважаючи на кількість “підозрюваних” у цій справі. Слово “підозрювані” вжито в лапках і в множині свідомо, з іронією. Своєї провини жінка, наскільки відомо, поки не визнавала в суді чи публічно, а до публікації тих самих відео – категорично заперечувала. І яким чином провину оцінить наш гуманний суд – теж невідомо. Тут слово “гуманний”, як би це іронічно не звучало, вжито без лапок і теж свідомо.

Напрошується аналогія: діти мають рости терплячими та нечутливими до болю, а в тому, що вони неслухняні, лікарі невинні. І ми із цим згодні, принаймні, поки дітей не почали калічити у нас на очах, тоді героїзм лікаря не завжди викликає захоплення.

Водії vs чужі діти

 – Діти почали кричати та плакати, перехожий дідусь зупинив водія та забрав дитину, а чоловік сів у бус та поїхав, – Олександр Григор.

В третій історії коментар у невідомого чоловіка, якого звинуватили у насильстві над дітьми, взяти навряд вдасться навіть найобдарованішим журналістам-розслідувачам. Хоча також не виключено, що особу водія буса з часом з’ясують, якщо ще не з’ясували, тим більше, що чоловік і сам спершу погрожував хлопчакам викликом поліції. Та мабуть вирішив, що і без хлопців у формі достатньо покарав 4-класників.

Чому ми ґвалтуємо дітей?
Фото – ілюстративне

Факт події полягає в тому, що батько одного з двох школярів, які нібито кидалися сніжками в авто, переповів історію зі слів свого сина. Тут варто звернути увагу на вчинок того самого дідуся. Про його особу нічого невідомо. Так само, як і про те, чи звертався він до поліції, чи запам’ятав чоловіка, який бив ногами одного з хлопців, чи записав номер буса, і чи, бува, не вирішив і сам “по-чоловічому” пояснити школярам, якої помилки вони допустилися (це було б недивно). Про особу цього дідуся та мотиви його вчинку можна тільки здогадуватися, як і про правдивість історії загалом, зважаючи на факти, більшість із яких наразі невідома. Може існувати і обгрунтований сумнів у достовірності цих фактів.

Основне в цій історії – реакція, яку викликала публікація батька на захист свого сина. Нам, особливо тим, хто має власне авто, дуже сподобався виховний підхід водія буса.

Звісно, коли дитина кидає сніжку в бус під час руху, то це створює ризик ДТП та пошкодження автомобіля. Звісно, діти з четвертого класу виявилися погано обізнаними в правилах дорожнього руху та додаткових складнощах, які виникають у водіїв через негоду. Також неготовими діти виявилися і до активної життєвої філософії водія, який, якщо повірити в правдивість історії, вважає застосування фізичної сили до дітей (чужих) виправданим, коли йдеться про його особисті авто та безпеку. Або і взагалі виправданим, незалежно від ситуації.

Хтось із читачів уже міг зрозуміти аналогію щодо реакції на публікацію Олександра Григора та рекомендації щодо “лящів, яких треба було всипати хлопцям”. 4-класники гралися в сніжки, кидаючи їх по автомобілям, і за це хлопців відлупцював один з водіїв. І це – норма для нас, явище, яке має право на існування, без якого просто ніяк.

Чому ж ми ґвалтуємо дітей?

Якби цей матеріал публікувався у форматі дослідження з експертними оцінками, то тут варто було б навести статистику щодо насильства дорослих над дітьми, думки психологів щодо видів і наслідків моральних, фізичних знущань над ними, поради правозахисників, перелік статей кримінального кодексу та телефони довіри, яким мало хто насправді довіряє.

Та і чи зможуть сухі цифри, поради запобігти насильству? Чи існує якийсь запобіжник вирощуванню наступних поколінь, так само як і ми толерантних до насильства в принципі, в тому числі щодо дітей?

Чи може ветеран із суттєвим військовим стажем стати авторитетним викладачем, не проектуючи свій жорсткий армійський досвід на незрілих хлопчиків? Чи здатен стоматолог дбайливо ставитися до вередливого малолітнього пацієнта, ретельно і терпляче, годинами, якщо знадобиться, підбираючи до нього підхід? Чи захоче водій вийти з авто не задля прочуханки дітворі, а щоб пояснити, як складно водіям на дорозі в негоду, та прочитати лекцію щодо безпеки руху? Скільки разів дорослий може принижувати, бити чужих дітей, погрожувати їм, уникаючи відповідальності та отримуючи при цьому схвалення? Скільки чужих доль ми готові приносити в жертву власним та чужим жадобі, гордості, гніву, іншим “друзям” з тієї ж сімки, залишаючи за собою невід’ємне право схвалювати та заохочувати такі жертви, як би іронічно це не звучало, “благими намірами”?

Розбиратися в причинах, чому ми дозволяємо собі застосовувати силу щодо інших, в тому числі дітей, – можна довго. Психологічна травма з дитинства та копіювання поведінки власних батьків, самореалізація за рахунок слабших, байдужість та мовчазне схвалення оточення, виправдана необхідність і безальтернативність, виховні методи – пояснень, мотивів, причин, виправдань може бути безліч, на радість нам, любителям та професіональним ґвалтівникам власних дітей.

Шкода, та жоден аргумент на підтримку насильства щодо дитини не спрацює, коли наші діти захочуть дати здачі, помститися за нелюдське, тваринне ставлення, зруйноване дитинство і страх. Лише мститися наші діти будуть не нам, а своїм дітям. Коло замикається.

Ми ж тим часом будемо із задоволенням смакувати яскраві історії принижень, побоїв, зґвалтувань та вбивств, давати поради щодо їхньої ефективності, доцільності, гортаючи сторінки та екрани некрологів та кримінальних хронік. І так – по колу, знову і знову.

Автор: Андрій Логащук