“Краще б мене взагалі не було”: як виживають і дорослішають діти пияків

“Колись я жила з хлопцем, і навіть знаючи, що він спокійний, щойно у замку провертався його ключ, я впадала у паніку й тривожно починала уявляти, що ж буде далі”, – розповідає Мар’яна (усі імена героїнь у тексті змінені), 32-річна маркетологиня з Києва.

Дівчина живе з цим відчуттям змалку. Коли її батько напивався, то міг повернутись додому як веселим, так і зненацька розлютитись через те, що йому вчасно не відкрили двері.

Тоді він зловісно відкривав їх своїм ключем, і з порога починав лаятись, кидатись речами, бити дружину та дітей. Мамі Мар’яни діставалось особливо багато і часто.

“Я її вб’ю, закопаю, ніхто і не взнає!” – бувало, кричав батько у такі моменти. Донька дзвонила поліцейським, але марно. Матір відмовлялася їх пускати: переживала, що поб’ють насильника.

А коли діти благали розлучитись, навідріз відмовлялась.

“Тату треба допомога – він хворий і не може про себе подбати”, – пояснювала жінка.

“Краще б вас взагалі не було”, – кинув батько якось спересердя, переклавши клопоти на дружину. Ігноруючи домашні жахіття, вона оточувала дітей любов’ю та ніжністю, проводила з ними багато часу надворі, забирала зі школи. Однак після декрету почала пропадати на роботі.

“Мама звикла піклуватися про всіх, але не про себе. А я перейняла цю звичку”, – вважає Мар’яна. Це спливло, коли вона сама вперше пішла на роботу.

Коли на неї кричали, жінка завмирала і починала плакати – як у дитинстві перед татом. І, пояснює Мар’яна, в такі моменти вона думала не про те, що її ображають, а про начальника – може, він без настрою чи це в нього такі жарти?

У стосунках дівчина каже, що жаліла та підтримувала свого безробітного хлопця, а він звинуватив її у всіх своїх проблемах. Мар’яна була у відчаї. “Краще б мене взагалі не було”, – згадувала слова тата.

Подібні настрої у неї виникали ще в школі. Тоді вона пробувала заглушити їх алкоголем, але ставало ще гірше. Цього разу Мар’яна пішла до психолога, де їй згодом діагностували депресію.

“Я включаю жертву, коли помічаю агресію”, – зізнається Мар’яна.

“Бажання рятувати всіх навколо і є цим сценарієм, що я намагаюсь відтворювати. Я проходила цією доріжкою мільйон разів”, – додає вона.

Мар’яна каже, що за три роки терапії навчилася захищатися, розпізнавати агресію та негативні сигнали від інших, не ігноруючи їх. Вона каже, що все ще плутає любов із жалощами, однак у майбутнє дивиться впевненіше і знає, що стосунки можуть бути кращими.

“Дайте мені побути закоханою вівцею!”

У Тамари з Черкащини таких сподівань немає, і вона вирішила викласти мені свою історію в листі.

Жінка згадує, що її мама ледь не вдалася до самогубства через чоловіка-пияка і хотіла вберегти доньку від такого ж майбутнього. “Вона постійно казала, що у мене мають бути свої гроші, незалежність від чоловіків, та і взагалі не дуже хотіла, щоб я виходила заміж”, – розповідає Тамара.

Сьогодні їй 40, вона вивчилася, працює секретаркою, дає приватні уроки німецької та англійської. Однак сім’ю досі не завела.

Перші стосунки тривали сім років. Чоловік здавався розумним, але любив зависнути в ігри за комп’ютером. “Коли ми почали жити разом, виявилось, що після роботи він грає у ті танки нонстоп”, – згадує Тамара. Почалися постійні сварки.

Коли Тамара його покинула, він погрожував, що вб’є себе. Однак жінка стояла на своєму й до того ж шалено закохалась в іншого.

“Це був такий момент: дайте мені побути закоханою вівцею!” – згадує вона і додає, що у другого чоловіка виявилася інша залежність.

Він був свінгером, і якщо в пориві кохання її це теж зацікавило, то згодом охопив жах. Тамара каже, що з дитинства оминала алкозалежних чоловіків, але все ж знаходила собі партнерів із іншими залежностями. Тепер вона вважає, що краще бути самій.

“Я постійно обережна, постійно підозріла, борюсь з невпевненістю в собі та дуже не довіряю людям. Я не ризикнула народити дитину, бо не маю ні особливого бажання, ні житла. А довіритися чоловікові – це для мене як стрибок у прірву”, – розповідає про свої страхи жінка.

А нагірше, на її думку, що вона так і не навчилась розрізняти людей із залежностями. Тамара каже, що тепер задумується над тим, чи не знайти собі психолога.

Бий, біжи, завмри

Тамара та Мар’яна називають себе співзалежними. Цей термін у 1940-50-х роках придумали у США, коли американські психологи дійшли висновку, що лікувати треба не лише алкозалежного, а і все його оточення – дружину, дітей, батьків.

В основі цієї теорії лежить припущення, що прагнучи допомогти пияку, співзалежні несвідомо підштовхують його пити більше.

У таких умовах діти виростають з думкою, що допомагати – це все, що вони вміють і за що їх цінують інші, тому і часто шукають собі партнерів серед інших залежних, кому такі “навички” нібито мають знадобитись, тлумачить терапевтка Робін Норвуд у книжці “Жінки, які кохають до нестями”.

Ця книга, написана ще у 1980-х роках про доньок пияків, які мимоволі створювали такі ж проблемні сім’ї, зараз особливо популярна в Україні. За офіційними даними, в Україні зараз до пів мільйона алкозалежних.

У Британії, де кожен п’ятий потерпає від пияцтва батьків, навіть створили Національну асоціацію дітей алкоголіків, а також гарячу лінію. У 2019 році туди звернулось понад 23 тисячі дорослих.

Коли людина стикнулася з кимось залежним, хто може їй нашкодити, психіка підказує їй три стратегії поведінки: бий, біжи або завмри, каже Артем Осипян, психотерапевт із залежностей.

“Бий – значить проганяти, біжи – уникати проблеми чи закривати на неї очі, завмри – приймати як є, – каже Осипян. – Співзалежність – це порушення цих стратегій та інстинкту самозбереження”.

Діти є вимушено співзалежними, пояснює психіатр і сексолог Мирослава Дзісь. “Спочатку в тебе немає виходу, бо діти не вибирають батьків і бачать те, що між ними відбувається, як норму”.

“А потім, зіштовхуючись з іншою поведінкою, дитина думає – о, а в мене було не так. Напевно, в мене було нормально, а в цих людей – ні. Так діти мають набагато більші шанси бути залежними (від алкоголю чи інших речовин – Ред.) чи співзалежними”, – пояснює психіатр.

Немає статистики про кількість таких випадків. Однак дослідження показують, що 64% дорослих, вихованих у таких чи інших токсичних сім’ях, страждають від травм дитинства.

“Один із варіантів – я росту в сім’ї, де не можу покластися на батьків. Бажання покластись на когось іншого загострюється, а коли я так роблю, то починаю від нього залежати. Якщо цей хтось починає пити – я вже залишаюсь з ним”, – пояснює Осипян.

Буває безліч інших варіантів. “Дитина живе у сім’ї, де батько б’є, і виникає режим капітуляції: б’є, значить заслуговую. Мені кажуть, що я погана, і я в це вірю. Дитина виростає з відчуттям провини, і вибирає собі такого чоловіка, у шлюбі з яким почуватиметься так само”, – додає психотерапевт.

Загалом дослідження кажуть, що пияцтво батьків більше впливає на дочок, ніж на синів. Жінки частіше картають себе почуттям провини та більше переймаються стосунками.

Історія одного визволення

Але це не вирок. У сім’ях пияків виростають і діти, які наслідують приклад не батьків, а інших дорослих. Наприклад, так сталося з Іреною, яка виросла у сім’ї з мамою-співзалежною і татом-пияком, який постійно бив доньку.

Після універстету дівчина вийшла заміж, і родина вже кілька років у Азії. Кажуть, що щасливі.

“На початку було нелегко, я не вміла розв’язувати конфлікти, і коли ми почали жити разом, то щодня сварились, у той час як його батьки не сварились ніколи”, – розповідає Ірена.

Вона зізнається, що досі не помічає, як починає кричати, коли думає, що її не чують чи не розуміють. Але разом із тим працює над цим, і особливо ретельно – після народження двох дітей.

“Материнство дало мені ті теплі почуття, яких я не мала від батьків. Я створила сімейні традиції, щире спілкування, і прийняття цього досвіду стало для мене найкращою терапією”, – каже Ірена, яка тепер працює психологом.

Вона рідко говорить з мамою, не спілкується з батьком, і навіть не знає, чи він ще живий. Зізнається, що любить алкоголь, і не вважає це трагедією.

“Малою я бачила, що інші люди теж можуть пити, але і поводитися нормально”, – підсумовує Ірена.

Окрім особистих консультацій спеціалістів, українські психологи радять і групові методи.

Наприклад, анонімні товариства родичів алкозалежних (Ал-Анон, ДДА), які у 90-х приїхали з США до України. Вони працюють за програмою “12 кроків”. Це нерелігійні, безкоштовні групи, які працюють самі по собі, часто без терапевтів.

Психіатр Мирослава Дзісь каже, що “12 кроків” мають хороші результати, і кращої програми ще не придумали. Але нею користуються також в групах допомоги при церквах, і там вона має більш релігійний ухил, що може бути корисно не всім.

“Проблема в тому, що це (релігія – Ред.) може бути заміною залежності”, – пояснює Артем Осипян.

Тому більш комплексний, та і популярніший варіант – це індивідуальна робота зі спеціалістом. Залежність, за словами психотерапевта, це нереалізована потреба, і витримувати цю пустоту треба вчитись. Як довго? Може, навіть все життя.

“Психіка як та стрічка з новинами у фейсбуці – ніколи не закінчується, – каже Осипян. – Але коли знаєш алгоритми, то можеш її контролювати. У цьому і є завдання будь-якого терапевта – навчити людину стати терапевтом самій собі”.