“Нам заборонили народжувати”. Як працювали на ЧАЕС після аварії

“Не було відомо, що там. Це була моя власна зацікавленість”, – каже Ірина Якунчихіна, яка після аварії на ЧАЕС вирішила поїхати працювати на станцію.

Це був час, коли інформації бракувало, знали лише, що в Чорнобилі сталося щось серйозне.

Жінка розповідає нам свою історію, в яку вплітаються найгірші спогади про хвороби та неочікувані смерті колег.

Поїхала в Чорнобиль, бо цікаво

Коли стався вибух на ЧАЕС, Ірині було 23 роки. Вона жила недалеко від Чорнобиля, в Овручі, працювала на заводі.

“Ми саджали картоплю, і приїхали сусіди, які працювали на станції. Розповіли, що був якийсь вибух”.

Каже, що на той момент ніхто не надав цьому значення, бо таке вже траплялось. Через кілька днів, коли закордонні радіостанції почали передавати інформацію про масштаб аварії, всі почали розуміти, що це не просто черговий вибух.

Жінка розповідає, що згодом на заводі почали пропонувати їхати працювати на Чорнобильську станцію. Ірина теж захотіла і поїхала туди у вересні 1987 року.

Чоловік приєднався до дружини через чотири роки. Каже, що на той момент, коли вирішила їхати працювати, вона не думала про гроші. Всім керував інтерес та бажання допомогти.

“Ми знали, скільки заробляли люди, які працювали на станції до аварії, але хто знав, скільки заробляють ліквідатори? Ні про яку зарплату мова взагалі не йшла. Зараз прийнято говорити, що ми їхали за посвідченнями та всім іншим. За якими посвідченнями? Нам їх видали у 1991 році. В нас до цього нічого не було “, – пояснює жінка.

“Робота була важка”

Як і інші, Ірина з чоловіком працювали на станції вахтовим методом: два тижні у Чорнобилі, два – вдома. Робоча зміна – 10 годин щодня.

Спочатку жінка була кухарем.

“Приходить 3 чи 4 взводи солдат. Всі бігом. Приходили вони у тому, у чому працювали. Через тебе пройдуть – в тебе починає обличчя свербіти, у горлі дере, кашляєш”, – розповідає вона.

Чоловік Ірини працював дезактиваторником. Жінка каже, що бачились вони з ним рідко – він працював і вночі.

Згодом її підвищили, стала завідувачкою продуктової бази.

“Нам привозили фурами гуманітарну допомогу з Угорщини. Вдень водії зупинялись у Києві, тому що були налякані, що в’їжджають до зони, їм було страшно. А вночі вони їхали до Чорнобиля, щоб швидко вивантажитись”.

“Тому нас, працівників бази, підіймали вночі. Всі дружно, у тому числі директор бази, розвантажували ці фури. І так до ранку. Потім нас відпускали помитись і о 8-й ранку – на роботу”.

Ірина любила працювати на станції. Вона розповідає, що на кожній зміні знайомилась з новими людьми та отримувала нові емоції. Каже, що був гарний колектив, який працював дуже злагоджено.

Найгірші її спогади – це загиблі тварини та неочікувані смерті колег, а таких було чимало. Вона пригадує, як одного дня її змінниця не приїхала на вахту.

“Телефонуємо в Київ додому. Що сталось, чому Надія не приїхала? “Вона померла”. Як померла, чому? “Кров пішла з носа, рота, вух і все…”

“Ніхто не знав, що я вагітна”

Через кілька років роботи Ірина завагітніла і їй довелось це приховувати аж до декретної відпустки. Розповідає, що під час прийому на роботу на ЧАЕС її та інших жінок просили підписати документ про заборону народжувати.

Називає його напівофіційним і внутрішнім, адже досі не бачила подібних опублікованих архівних документів.

Зізнається, що було страшно.

“Коли я привезла всі ці документи до поліклініки Чорнобиля, я думала, що мене не просто вб’ють, а ще з’їдять. Почали мене залякувати, ця дитина не народиться здоровою… Я бігом на автобус і додому – більше я там не з’являлась, доки не народила”.

Через 10 місяців декретної відпустки Ірина найняла няню для сина та повернулась до роботи, адже на станції не вистачало працівників.

Новий дім

Звільнилась Ірина у грудні 1997 року. Кілька років тому вона їздила до Чорнобиля. Дві її колеги ще працюють на станції. Жінка каже, що якби її син не почав хворіти, то вона і досі там працювала б.

Її новим домом став Херсон. Спочатку працювала кухарем у місцевому ресторані, а потім пішла на курси та стала масажисткою. Інвалідність жінка принципово не оформлює.

Чоловік Ірини помер 14 років тому від наслідків аварії.

Її батьки до аварії жили в Народичах, це була обов’язкова зона відселення. Після смерті батька жінка забрала свою матір до Херсона.

“Мама перед смертю сказала: “Доця, заведи мене додому”. Я їй кажу: “Мама, ти ж вдома!” А вона: “Заведи мене додому”. Ми подумали, що вона хотіла сказати завези. Коли вона померла, ми наймали катафалк, 750 кілометрів ми маму везли ховати, туди. Поховали на нашій землі. І я сину казала, що коли це станеться зі мною, я хочу теж там бути, на батьківщині”.

Про серіал “Чорнобиль”

Ірина каже, що дивилась серіал “Чорнобиль”, і він їй дуже сподобався, адже його творцям вдалось передати атмосферу, яка там панувала.

Її розчарували лише два моменти.

“Там показано, як військовослужбовці з горла розпивають горілку, там прямо ящики з нею. Такого і близько не було. Друге: Дятлов, інженер – його в поганому світлі показали. Хоча багато очевидців насправді кажуть, що це була кепська людина, запальна. Але у фільмі його зобразили якимось чудовиськом, це переграно”.

І додає: “А в іншому – один в один”.

Щороку Ірина з сином їздять на малу батьківщину. Вона б хотіла, щоб люди більше знали про цю трагедію та пам’ятали про неї, а ліквідатори відверто говорили про своє життя у зоні відчуження.

Джерело: ВВС