Те, як вагітна жінка йшла і раптом, наче куль соломи, повалилася на землю, помітила з вікна першого поверху рівнянка Анастасія Іванівна Левчук. Кинула все і вибігла на вулицю. Підоспіла на допомогу й інша її сусідка, теж пенсіонерка, яка принесла із собою нашатир.
Вагітна розплющила очі. Жінки полегшено зітхнули, співчутливо кажучи: “І з нами у такому положенні теж таке траплялося…”.
Молода жінка назвалася Ніною, сказала, що вона ось уже другий день не має що їсти. І розповіла ось таку свою життєву історію:
— Ми тут поряд наймаємо квартиру. Зараз у Рівному вони дорогі. То чоловік поїхав у Польщу на заробітки. Час вибрав невдало, бо і там, і у нас, в Україні, почався карантин. Цими днями прислав трохи грошей, я заплатила хазяйці за квартиру, щоб не опинитись на вулиці. А на харчі залишилось зовсім мізер, то економлю. Купую лише найнеобхідніше, – показала на целофановий пакет з упаковкою молока і півхлібиною. – Допомогти нема кому – мама чоловіка інвалід, хворіє цукровим діабетом, живе далеко на мізерну пенсію. Думали, що Василь заробить і їй допоможе, але поки що і самі у злиднях. Я шукала роботу, але ніхто не хоче нині брати вагітну.
Сердечні пенсіонерки напоїли вагітну гарячим чаєм з бутербродом, провели її до будинку, де вона мешкає. Між собою домовились взяти над нею патронатне шефство, хоча й самі живуть небагато.
— Що ж це вже у нашій державі діється, коли вагітні від недоїдання втрачають свідомість? – з обуренням адресувала владі свої запитання Анастасія Іванівна Левчук.
Розповідь записала Олександра ЮРКОВА.
