Тендітна дівчина з Рівного підкорює метал
Джерело: Вісті Рівненщини
За освітою вона– соціальний психолог, проте ковальство теж вважає психологією. Так відгукується про свою майбутню професію рівнянка Оксана Мазурець, яка наразі навчається в Гощанському відділенні Рівненського обласного центру зайнятості на коваля ручного кування. У цю сферу вона потрапила не випадково – дівчину «завела» туди її власна чотирилапа подруга Джафін.
Працювати за фахом не судилося
Хоч дівчина п’ять років навчалася на психолога. Будучи старостою групи, щосеместра отримуючи стипендію за хороше навчання і закінчивши інститут із червоним дипломом, роботи за спеціальністю Оксана так і не знайшла, незважаючи на півроку активних пошуків. Проходила практику в СІЗО, а також у закладі для дітей із затримкою психологічного розвитку. Однак для хоч якоїсь роботи психологом, зізнається дівчина, потрібні були «зв’язки». А «зв’язків» вона не мала, чи, можливо, й недостатньо хотіла тієї роботи.
«Мені завжди хотілося чогось неординарного, – зізнається Оксана. – Чогось такого, щоб поліпшило наше суспільство. Наприклад, допомогти «особливій» дитині опанувати вміння та навички, а також поліпшити її комунікування з людьми… З дитинства я дуже любила тварин, тому, подорослішавши, завела собі собаку, яку й зараз називаю «моя маленька Джафін», хоч розмірами вона зовсім не маленька. Це саме вона мене трішки «підштовхнула» до ковальства…».
Шлях до металу
Після безуспішних пошуків роботи психологом, Оксана влаштувалася працювати у фірму-виробника зоотоварів. Вона розбиралася в усьому асортименті продукції для тварин – від маленьких аксесуарів у клітку для птахів та гризунів і до великих вольєрів для перевезення свійських тварин. Обслуговуючи клієнтів у шести областях, спілкуючись із ними, вона знала і розуміла, що потребують і тварини, і люди. Досить часто клієнти зверталися до неї з бажанням придбати якісні і красиві миски для собак великих порід. Адже, якщо собака в період росту харчується з підлоги, нагинаючись, у неї деформуються кістки. На ринку виробників була продукція лише польського виробника, а в Україні надійних виробників не було. А якщо подекуди й прокльовувалися, то їх вироби були дорогими і нагадували лише банальні копії польських товарів, без жодної самостійної фантазії.
Саме тоді у мене виникла ідея створити конструкцію для мисок з використанням кованих матеріалів: щоб вона була не тільки зручною, але й красивою в інтер’єрі помешкання, – ділиться Оксана. – Було розроблено рекламну кампанію. Залишалося тільки одне – втілити ідею в життя. Тоді я почала шукати іншу роботу, дотичну до сфери металообробки, оскільки, на мою думку, саме ця сфера найкраще підходить для виготовлення багатьох конструкцій. Влаштувалася на роботу в одну із рівненських компаній, яка спеціалізується на художній ковці металу, щоб здобути хоч якісь знання. У середньовіччі ковальські вироби слугували захистом – встановлювали решітки на вікна, огорожі чи ворота. Нині ж у них з’явилася ще одна функція – бути красивими елементами декору.
У компанії дівчина спілкувалася з багатьма клієнтами та майстрами – рівненськими ковалями та зварювальниками. Саме тут Оксана навчилася компонуванню різних конструкцій для перил, огорож, підсвічників… Однак у компанії відбулося планове скорочення, і дівчина знову змушена була шукати роботу.
«Я трохи «вредна»: якщо маю ціль – мушу її досягнути!»
У той час поки шукала роботу, потрапила на фестиваль скульптур «Металеве серце України». Ось тут все і сталося! Але послухаймо саму Оксану Мазурець:
Я знала про фестиваль ще раніше, але тепер на власні очі побачила, що на Лебединці розгорнувся не просто фестиваль, а ціле величезне дійство. Серце раділо, коли бачила, як на очах народжується краса. Саме тоді я усвідомила, наскільки це кропітка робота, а найважче у ній – створити щось вартісне у своїй уяві.
Один із організаторів фестивалю, коваль Сергій Торуля, проводив майстер-клас під назвою «Коваль ручного кування». Тут я і дізналася, що можна й самій піти навчатися цій справі. Я дізналася, що донедавна професія коваля для жінок була важкодоступною – така праця дійсно фізично дуже виснажує. Та й коли хлопчик росте, батько йому пояснює, що таке болгарка, що таке молоток… Я, хоч і «татова доця» (з дитинства постійно набиралася досвіду від батька, який працював інженером-конструктором), й цікавилася не каструльками, а дощечками і цвяшками, але, погодьтеся, не всі батьки зі спокійною душею свою дитину на коваля ручного кування відпустять. Хоч зараз вони мене підтримують у всьому. Просто я трохи «вредна» у цьому плані: якщо маю ціль – мушу її досягнути. І стати ковалем – моє обдумане рішення».
Жодної дискримінації немає
Оскільки Оксана Мазурець у той період була безробітною, то стала на облік у Рівненському центрі зайнятості і вже звідти її направили на навчання в Гощанське відділення саме за спеціальністю «коваль ручного кування». Навчається майбутня дівчина-коваль й нині. Склала іспит на другий розряд коваля ручного кування, попереду кваліфікаційна робота й екзамен, щоб отримати третій розряд.
Моя група – дружня команда під керівництвом досвідченого майстра, – гордо говорить Оксана. – І серед усіх чоловіків, я одна – жінка. Мої колеги постійно й у всьому мені допомагають, я жодної дискримінації не відчуваю. Тільки на їхні пропозиції допомогти мені, часто доводиться казати «дякую, але я хочу зробити це сама, бо мені треба вчитися». Зараз я опановую плазмову різку. Виготовляю і таблички із назвами вулиць, і сокири, і молотки, і підсвічники… Тобто, на одних конструкціях для собачих мисок я не зупинилася.
Мені важливо робити речі, потрібні для інших. У мене багато планів. Звичайно, я хотіла б усе і відразу, але так не буває. Зараз я розумію: щоб розвивати свої вміння і набувати досвід, потрібно попрацювати на підприємстві. Я знаю, що там я буду корисна. Дуже хочу потрапити в Івано-Франківськ у травні, там проходитиме міжнародний фестиваль ковалів. Нещодавно з групою їздила у Дніпропетровську область, де представляли наше відділення.
Спільна робота ковальської групи
Думаю, мине ще трохи часу, і будуть нові цілі і нові прагнення. Однак зараз впевнено можу сказати: я себе знайшла. Адже якщо ти маєш бажання і хочеш допомогти людям – чому б цього не зробити?!»
Олександра Нагорна